Повномасштабна війна спричинила небачене переміщення українців усередині країни та по всьому світу.
Багато жінок із дітьми вимушено переїхали до країн Європи. Якщо це передбачає бізнес-модель, бізнеси також перемістили свої офіси за кордон. Багатьом підприємствам з небезпечних регіонів з різних причин такий варіант не підійшов, і ці компанії знайшли нову домівку в безпечних областях України.
Після війни вся країна докладе зусиль, щоб остання хвиля української еміграції повернулась додому. Хоча зрозуміло, що повернуться не всі. Чим довше триває війна, тим більше наших співгромадян, на жаль, перейдуть у статус «колишніх».
Якщо кількість тих, хто не повернеться, буде великою, це може спричинити демографічну кризу, тому за них треба боротися — заохочувати повертатися. Проте ті українці, які все ж таки повернуться, матимуть більше розуміння західної економіки й правил, за якими живуть люди в Європейському Союзі. Багато тих, хто виїхав, були до того за кордоном кілька разів: їх знайомство з зовнішнім світом обмежувалось пляжами Туреччини та Єгипту. Зараз вони бачать європейські країни «зсередини» і краще розуміють засади західного світу: суспільства з «людським обличчям», але все-таки побудованого за капіталістичною схемою.
Дедалі більше наших співгромадян зараз знаходить роботу за кордоном. З одного боку це ще один якір, який утримує їх від повернення додому, але з іншого — реальний кейс «занурення» в корпоративну культуру західного ґатунку. Яку ті, хто повернуться, цілком можливо, переноситимуть на український ґрунт.
Не викликає сумніву, що основою добробуту європейських країн є середній підприємницький клас, який «цементує» місцеві економіки у випадку великих криз. Кількість українців, які перебували в еміграції ще до повномасштабної війни й повернулися додому, можна відстежити, пройшовшись вулицями українських міст. Чим більше в населеному пункті піцерій на кшталт «Неаполітано», тим більше колишніх українців після роботи в Італії повернулися додому. Можливо, нинішні емігранти, які вирішать жити на Батьківщині, теж захочуть відкрити свій бізнес за прикладом тих закладів за кордоном, де вони працювали під час вимушеної втечі.
Зустрічав багато думок про те, що західні країни зацікавлені в тому, щоб наші біженці залишились у них назавжди. Не хочу особливо сперечатися з цією думкою, але не так давно поширилась новина, що уряд Ірландії має намір фінансово допомагати українським біженцям, які знайшли прихисток у них, але хочуть повертатись додому.
Звісно, йдеться про час, коли закінчиться програма захисту українських біженців — наразі її продовжено до березня 2024 року. Людей, які хочуть повернутись, як каже статистика, наразі небагато: якщо подивитись саме на Ірландію, то 41% українських біженців хочуть лишитись там жити, 24% воліли б повернутись і 32% вагаються.
Дайджест головних новин Безкоштовна email-розсилка лише відбірних матеріалів від редакторів NV Підпишись Розсилка відправляється з понеділка по п'ятницю
Подібні дискусії точаться й на рівні ЄС. Існує два підходи — або дозволити українцями залишитись у ЄС на довший термін, або допомогти їм повернутись в Україну. Багато оглядачів схиляються до думки, що за основу буде прийнятий якийсь компромісний варіант, в якому ці два підходи будуть поєднані.
Західні уряди добре розуміють: щоб українці повертались додому, в Україні мають бути умови, за яких реінтеграція буде можливою. Велика роль відводиться питанням безпеки, проте й економічний бік справи теж багато важить.
Фінансування відновлення української економіки може бути тим самим стимулом, який відкриє для наших біженців шлях додому. Донорські програми міжнародної допомоги, які реалізовуються з залученням банків, можуть стати тим самим механізмом, який дасть українцям можливість повертатись не просто «в нікуди», а до країни, де розвивається економіка та є робочі місця.
Досвід участі в подібних програмах у нас є — нещодавно ми реалізували цікаву грантову ініціативу спільно з німецьким урядом. Програма полягала в тому, що іноземними грантами покривалось до 30% фінансування проєктів відновлення та підтримки бізнесу, що прокредитовані Ощадом. Ми швидко вичерпали ліміт, виділений в рамках проєкту: профінансували українських підприємців на 164 млн грн, з яких 26 млн грн було покрито грантами уряду Німеччини. Реалізацію ініціативи здійснювала німецька урядова компанія Deutsche Gesellschaft für Internationale Zusammenarbeit (GIZ) GmbH у партнерстві з German Sparkassenstiftung та Фондом розвитку підприємництва. Очікуємо, що незабаром досвід цього проєкту використають інші закордонні донори України. Ми до цього активно готуємось.
Цікаво, що й релокація підприємств на нові території може мати позитивний бік. В офіційних документах щодо програми релокації зазначено, що після завершення бойових дій підприємства повернуться на первинні локації та стануть драйверами відбудови економіки в громадах. Це, звісно, правильно — деокуповані райони й території, де відбувались бойові дії, знекровлені економічно. Поновлення ділового життя там зараз є одним із пріоритетів уряду і нашого банку. Саме тому ми активно відновлюємо роботу відділень у таких регіонах — бізнес і банки є нерозривно пов’язаними, і часто наявність банку поруч може бути вагомим аргументом для підприємця, щоб відновити власний бізнес.
Читайте також: Едуард Мкртчан Що робити із зруйнованими містами після перемоги?
З іншого боку для громад, куди переїхали релоковані підприємства, наявність таких компаній — однозначно позитив. Це надходження до бюджетів, робочі місця, а також затребуваність послуг, які забезпечують діяльність бізнесів на нових локаціях. Отже, оптимальним було б, щоб релоковані підприємства не припиняли роботу на нових локаціях, а відкривали додаткові потужності чи відновлювали старі у себе вдома. Для цього теж можна створити програми підтримки, подібні до фінансування релокації. Цього разу це будуть «програми повернення». В їх реалізації активну роль також можуть відігравати місцева влада, держава та банки. Таким чином можна буде сприймати переїзд як вимушену, проте позитивну подію в житті, що призвела до розширення бізнесу на інші регіони. Недарма кажуть, що кожний складний виклик можна перетворити на нову можливість. Сприймаймо нинішнє «велике переселення» українців та українських компаній саме так.